У попередній статті йшлося про те, як війна вплинула на бізнес в Україні, зокрема на перекладацькі компанії. Там згадувалося, що керівникам стає складно концентруватися на стратегії бізнесу, адже всі їхні думки так чи інакше вирують навколо війни. Цього разу я опишу власні відчуття; це буде автобіографічно-психотерапевтична стаття.

Безпека

Звісно, будь-яка людина передусім дбає про безпеку для себе та небайдужих їй людей. Коли є реальна загроза життю, бізнес-стратегії відразу відходять на другий план, стають просто несуттєвими. Головне — врятувати рідних і врятуватися самому: бізнес почекає. Такі думки переважали перші два тижні війни, коли ще не було зрозуміло, куди дійдуть російські війська та що вони робитимуть.

Я пам’ятаю відчуття безсилля: воно лякало мене найбільше. Перебуваючи в селі з дружиною та малими дітьми (3 і 6 років), я лягав спати із сокирою під ліжком, водночас усвідомлюючи, що навряд впораюся з п’яним російським солдатом, який тримає автомат. Були навіть моменти, коли я в розпачі кричав дружині, щоб вона забирала дітей і їхала за кордон...

На щастя, ми не побачили на власні очі таких жахіть, які сталися в Маріуполі, Бучі, Ірпені та багатьох інших українських містах. Наша квартира вціліла, як і більшість квартир у Києві. Танки й міномети 36 разів влучили в будинок батьків дружини, але вони живі-здорові, і навіть їхня квартира якимось чином не постраждала.

Більше того: я не бачив жодного зруйнованого будинку на власні очі — лише фото й відео. Тобто майже всі наші психологічні травми — не через пережите, а через інформаційний фон. Нас оминули жахіття бойових дій, і це привід для радості. Але суб’єктивне відчуття небезпеки залишається, навіть коли перебуваєш далеко від фронту, особливо якщо усвідомлюєш, що наступна російська ракета запросто може влучити в тебе.

Цей фоновий страх знижує ефективність роботи, але не він є головним пожирачем часу й емоцій, що відволікає від роботи.

Інформаційно-наркотична залежність

У перші дні війни було вкрай важливо слідкувати за подіями, аби знати, наскільки безпечним є місце, де перебуваєш. Усі жадібно поглинали новини та слухали всіляких аналітиків — аби про щось дізнатись і заспокоїти себе. Один з аналітичних youtube-каналів щовечора збирав пів мільйона глядачів у прямому ефірі.

З часом перегляд новин перетворився на хворобливу залежність. Я постійно ходив у навушниках, слухав блогерів і аналітиків. Вони цікавили набагато більше, ніж книги та навчальні курси про бізнес і людську психологію, яким я до того приділяв суттєву частину часу. Різко змінилася стрічка новин: війна майже повністю витіснила новини з геймерських сайтів, які я часто відвідував.

Поступово цю залежність починаєш усвідомлювати й намагаєшся вирватися з неї. Але рука так і тяглася перевірити, чи не трапилося чогось важливого на фронті за останні 15 хвилин. Це стало рефлексом, автопілотом, який автоматично вмикається, коли хоча б трохи послаблюється самоконтроль.

А раніше цей автопілот шукав стратегії та бізнес-рішення. Повернути його до звичайного режиму роботи вкрай важко: потрібні свідомі зусилля. Внутрішня мавпа вирвалася на волю, тепер її треба знову дресирувати.

Комплекс провини

Отримуючи звістки з фронту про загибель наших воїнів, ловиш себе на думці: вони померли, щоб я продовжував таке звичне для себе життя. Починаєш сперечатися сам із собою — і внутрішній голос ставить неприємні питання:

—  Чому вони на фронті, у траншеях, віддають своє життя за тебе, а ти сидиш в офісі?

—  Ну, я ж офісний працівник, а не суворий воїн...

—  Чимало з них теж офісні працівники. Гинуть журналісти, артисти, програмісти...

—  Я не в ідеальній формі, у мене слабкий зір, стріляти прицільно не зможу...

—  Серйозно? Тобі лише 43, ти двічі на тиждень відвідуєш спортзал, у тебе немає хронічних хвороб і зайвої ваги, ти навіть підйом переворотом кілька разів крутиш. Ти здоровий бик! Таких, як ти, не так уже й багато. Щодо зору — у тебе ж є окуляри... Бачив 55-річного бійця без ніг на блокпосту? А добровольця з 4-ю стадією раку? А підлітка та бабусю, які просили зброю?

—  У мене маленькі діти. Хто про них потурбується, якщо мене не стане?

—  А хто потурбується про дітей твого сусіда, який загинув місяць тому? Його така логіка не зупинила. Хто захистив би твоїх дітей, якби він не пішов на війну?

—  Від мене залежать десятки людей, що працюють у моїй компанії. Їхні сім’ї, безпека, психологічний стан. Я більше принесу користі за монітором, а не в траншеї.

—  Прикриваєшся своїм соціальним статусом? Нехай помирають ті, у кого грошей і крісла немає?

—  Добре, я не герой... Мабуть, є люди, достойніші за мене. Але я не безнадійний, буду допомагати, чим зможу. У тилу.

І отак нескінченно... Часом у цей уявний діалог втручається моя покійна прабабуся й каже, що її чоловік пішов захищати країну та загинув, але не варто йому було так поспішати, адже інші чоловіки залишилися живі, а вона ростила трьох дітей без батька. І ці внутрішні співрозмовники не припиняють сперечатися.

Десь читав, що таку провину відчувають усі. Навіть солдати, що зараз сидять в окопах, — бо вони живі, а їхні побратими загинули. Питання «Чому не я?» гнітитиме кожного в Україні, хто в змозі думати й має сумління.

Намагання бути корисним

З перших днів війни кожен українець почав запитувати себе: що я можу зробити, аби допомогти перемогти цю наволоч? Багато хто відразу пішов до військкомату або в територіальну оборону, інші ж почали допомагати біженцям чи військовим. Дехто ввійшов до лав «диванних військ», щоб протистояти російській пропаганді. Кожен відчував потребу щось зробити — і відчуває досі. Долучилися до цього й керівники бізнесу.

У перший же день війни ми змушені були припинити надання послуг клієнтам із Російської Федерації. Це спричинило репутаційні та фінансові втрати, але жодного іншого варіанту для нас не було. Ми не могли сприяти розвитку бізнесу, який платить податки в казну країни-агресора. Те саме зробили й інші перекладацькі компанії з України: просто припинили будь-які ділові відносини з російськими партнерами.

Оскільки наш бізнес продовжив функціонувати, ми почали виділяти частину прибутку на допомогу Збройним силам України, фінансуючи купівлю дронів, турнікетів та інших матеріальних засобів. Дуже хочеться вірити, що куплений нами турнікет комусь врятував життя, а дрон допоміг знищити ворожу позицію — і цим врятувати когось з українців.

У мережі LinkedIn у мене понад 6000 контактів. Я вирішив використовувати цей актив як інформаційний майданчик — розповідати іноземцям, що коїться в Україні, аби протистояти російській пропаганді, яка працює дуже активно (до речі, саме така діяльність і є моєю військовою спеціальністю). Я хочу донести до бізнес-спільноти ту думку, що будь-яке співробітництво з компаніями, які платять податки в Російській Федерації, є опосередкованим фінансуванням російського тероризму та прямою загрозою моєму життю й життю моїх рідних і колег. Мене навіть «поранили» на цій інформаційній війні: через діяльність російських ботів мою обліковку заблокували на два місяці. Це, звісно, ніщо в порівнянні з жертвами наших воїнів, але дає відчуття того, що я теж беру участь у протистоянні. Сподіваюся, хоча б хтось із моїх читачів став краще розуміти, чому, за що та з ким ми воюємо, а може й якось долучився до боротьби.

Така діяльність відволікає від безпосередньої роботи. Мені хотілося б, як і раніше, писати про менеджмент і перекладацький бізнес, сперечатися про неможливість заміни людського перекладу машинним, про кризу кадрів у галузі тощо. А доводиться сперечатися з тролями та пояснювати наївним ідеалістам-пацифістам, чому українці битимуться до останнього та чому допомагати їм — єдиний спосіб закінчити це жахіття.

Я дуже сподіваюся, що час, коли я зможу спокійно писати про бізнес без думок про війну, настане якнайшвидше. Але ось щойно знову надійшов сигнал повітряної тривоги...