Обычно на этот вопрос отвечают — потому что руководитель ничего этого не хочет. Но как так может быть?
Чи дійсно вашому бізнесу потрібне зростання?
Запитайте це будь-якого керівника бюро — і більшість не задумуючись відповість: «Звичайно! Хіба цього можна не хотіти?»
Ще як можна!
Що гостріша потреба, то більше зусиль людина докладає до її задоволення. Якщо вона страждає від нестерпної спраги, усі її думки будуть тільки про воду; про решту своїх бажань вона забуде. Якщо ж сильного бажання пити в неї немає, вона, найімовірніше, обмежиться склянкою води з офісного кулера — «тому що це корисно», але до радикальних заходів удаватися не стане.
Бажання розвивати бізнес — це також потреба, але не фізіологічна, а психологічна. Як вона з’являється, наразі неважливо; важливо, що людиною оволодіває ідея розвивати свою компанію, вона постійно про це думає, щось робить, припускається помилок, але не засмучується, а знову шукає. А хто шукає, той завжди знайде: рано чи пізно вона намацує свій шлях. У нашу цифрову еру, коли будь-яка інформація перебуває на відстані трьох кліків, цей процес відбувається особливо інтенсивно, головне — поставити собі ціль.
Але складність у тому, що неможливо захотіти чогось свідомо. Спробуйте захотіти харчуватися їжею, яка вам не подобається, наприклад. Не їсти над силу, а саме захотіти. Таке бажання може з’явитися лише під тиском обставин — наприклад, якщо ви дуже зголоднієте. Те саме й із розвитком бізнесу: у вас або є непереборне бажання ним займатися, або ні.
Цілком можливо, що керівнику просто нецікаво, як саме обертаються корпоративні шестерні: бізнес його цікавить радше як хобі або джерело адреналіну, але зізнатися в цьому йому соромно навіть собі. Соціум змушує його прагнути до успіху, і настає момент, коли йому стає складно відрізнити свої бажання від бажань, навіяних йому оточенням.
Так виникає внутрішній конфлікт. Керівник, піддавшись впливові свого оточення, яке нав’язує йому прагнення до успіху, формально декларує бажання покращити виробничий процес, очолити який-небудь рейтинг тощо, але на практиці не робить нічого для досягнення цих цілей і постійно повертається на звичні рейки, чим сам у себе виробляє комплекс невдахи.
Важливо усвідомити, чого ви насправді прагнете, чи дійсно для вас важливий розвиток компанії як такий. Чи відчуваєте ви азарт, розробляючи стратегію розвитку, відточуючи механізми взаємодії всередині компанії, знаходячи помилки в системі? Чи отримуєте ви задоволення від такої роботи та її результатів? Чи компанія для вас — лише спосіб задоволення яких-небудь інших потреб? Що вона для вас втілює — соціальний статус, матеріальні можливості, свободу розпоряджатися своїм часом?
Дайте для себе відповіді на ці запитання. І якщо виявиться, що вам «і так нормально», то немає сенсу на когось озиратися та щось змінювати. Якщо ви шукаєте нові можливості особисто для себе, а керувати компанією вам надто нудно, знайдіть бізнес-партнера або найміть топ-менеджера, який візьме на себе цю роль. Так, це складно та навіть ризиковано, але інших варіантів немає. Якщо ж ви захотіли «виховати» в собі керівника, ви зможете досягти цієї цілі.
Я хочу! Але де знайти сили та час?
У самому формулюванні питання криється суперечність. На те, чого хочеться найбільше, сили та час знаходяться завжди. Якщо ви їх не знаходите, отже, які-небудь негайні завдання здаються вам важливішими. Змістити фокус можна тільки свідомим зусиллям.
Тож що потрібно робити, щоб знайти сили та час?
Відповідь вас здивує: нічого. Буквально. Спробуйте прийти в офіс і нічого не робити. Просто сядьте в крісло або навіть ляжте на диван, якщо він є.
Найімовірніше, довго ви так не витримаєте: вам захочеться підхопитися та хоч чим-небудь зайнятися. Інакше кажучи, енергії у вас насправді хоч лопатою загрібай, і займатися нічогонеробленням ви просто не зможете. Отже, на розвиток компанії під час примусового лежання на дивані сили у вас також знайдуться.
Тут заперечать: як можна вилежуватися на дивані, коли навколо стільки термінових справ? Не можна гаяти ні хвилини! Чашку кави ви про себе сприймаєте як марно витрачений час, а будь-яку дію, не пов’язану з роботою (наприклад, спробу зайти у Facebook), — як злочин. Де вже тут думати про високе.
Припустимо, це так. Але саме в цьому й полягає проблема. Керівник повинен бачити компанію ззовні, а не зсередини, інакше він потоне в офісній метушні. Керівник, який перебуває в центрі подій, фактично, не керує, а безвільно пливе туди, куди його разом з усією компанією несе корпоративна течія.
Від генерала немає користі на передовій, як би надихаюче він там не виглядав: він має керувати битвою, яку спланував, а не йти на ворога в багнетну.
Щоб вирватися з офісної бучі, доведеться різати по живому — цілеспрямовано виділяти одну-дві години ось такого неробства, коли ніхто вас не відволікатиме. Повірте, думки щодо оптимізації процесів самі виникнуть у вас у голові.
А якщо виділити ці кілька годин у вас не виходить, це означає одне: насправді не так уже ви й прагнете керувати.
А раптом менеджмент — це не моє?
Як уже було сказано, багатьом керівникам не подобається займатися розробленням стратегій і оптимізацією процесів у компанії. Чи означає це, що вони керують неефективно?
Насамперед потрібно розуміти, що керівник — це не соціальний статус (хоча багато хто думає інакше), а професія. Виконання будь-яких професійних обов’язків потребує навичок, а на їх формування витрачається немало часу.
Займатися тим, на чому не розумієшся, неприємно; професію доведеться освоювати. Але навчання —фізіологічно енерговитратний процес, а людський мозок не любить зайвий раз напружуватися.
Кажуть, щоб стати спеціалістом у чомусь, потрібно присвятити цьому не менше 10 тисяч годин. За цей час у мозку вибудовуються потрібні зв’язки між нейронами, завдяки яким дії стають автоматичними та вивіреними. За 10 тисяч годин відбувається перетворення дилетанта на професіонала. Людина, яка вийшла на цей рівень, дійсно починає отримувати задоволення від того, чим займається: її мозок напружується вже не так сильно, оскільки алгоритми правильних дій у ньому вже «прописано».
Професія керівника в цьому аспекті мало чим відрізняється від інших: її освоєння також вимагатиме 10 тисяч годин.
Дехто встигає сформувати навички керування ще до того, як займе директорське крісло. Причини цього різні: ігри з братами чи сестрами в дитинстві, пост старости в університетській групі або сержанта в армії, захоплення стратегічними комп’ютерними іграми — тобто дії, які розвивають системне мислення та здібності комунікації.
Однак багатьом доведеться починати з нуля. Це набагато складніше, а без мотивації — узагалі неможливо. Ось тут і виходить на перший план невтримне «хочу».
